Сиджу оце, гортаю новий підручник з хімії для десятого класу, а в голові не оксиди з кислотами, а обурення: ми більше трьох місяців вчилися за іншим підручником. Нам же як сказали: заходите на сайт міністерства освіти, шукаєте там підручник - будь-який з двох рекомендованих - і вчитеся. Вийшло по-іншому.
Про те, як ми стягували книжки з майже завжди “лежачого” сайту, можна розповідати довго: при моєму восьмимегабітному анлімі я качала вісім параграфів підручника двадцять хвилин (для порівняння, я спокійно за годину качаю гіговий файл). На додачу - середньостатистичного учня примусити вчити щось з віртуального підручника – справа не те, щоб нереальна, я б сказала – утопічно-фантастична. З тридцяти учнів хіба троє виконували завдання, задані додому, ще троє читали хоча б написане в зошитах.
А тепер повернуся до самих підручників. Зрозуміло, що з імовірністю 50% я вибрала не той підручник, замовила під нього робочі зошити і… от, всередині листопада нам явився подарунок у вигляді 76 підручників іншого автора. От так, 76 – не більше і не менше (а купити ніде); учнів в нас 90, а книжок 76… Одна з них – мені.
Отже, через три місяці після старту навчального процесу, за півроку до його закінчення (порахуйте, що сюди ще входить місяць канікул, отже, майже семестр ми вчилися без книг), нам прислали підручник. А по чому ми вчились досі – всім БАЙДУЖЕ. Хтось навіть висловлював думку, що це на нас програму лояльності вивчають: наскільки ми можемо вчитися без книжок. Виявилося, що можемо, а поодинокі вигуки обурення можна ігнорувати. Таким чином (тьфу-тьфу, щоб це не виявилося пророцтвом), можна ледь чи не щороку міняти програми на догоду новим міністрам освіти та наближеним, а вчителі з учнями та батьками все це спокійно схавають. Бо ж що вони можуть вдіяти?
І от, на тлі таких речей, особливо цинічно виглядають подібні дописи. Мало того, що я слабо вірю у всесвітню змову і «золотий мільярд», так я ще дивуюсь людям. Цікаво, чи є ще ті, хто щиро вірить, що загальноосвітня школа покликана виховати націю геніїв? Націю інженерів, лікарів і акуратно поголених сисадмінів? Я вже давно пояснюю своїм учням: переді мною ставиться завдання навчити учнів на «державний мінімум» - трійку, говорячи мовою старшого покоління, «4-6» - теперішнього. Це підтверджують сучасні критерії оцінювання, за якими учень на чотири бали (три з мінусом по-старому) має «фрагментарно з допомогою вчителя відтворювати отримані на уроці знання». Про жодні задачі-перетворення-роздуми тут і не йдеться.
Тим самим грішать і сучасні навчальні програми. Сказати, що повинні знати учні, які оглядово пройшли курс органічної хімії? Та нічого! Їм даються «світоглядні знання» (без використання формул і розрахунків, назв за міжнародною номенклатурою і розгляду властивостей) про органічну хімію: що таке жир і що таке мило (на словах!!!).
Уявили? А тепер уявіть, що я, вчитель загальноосвітньої української школи, мушу готувати дитину до олімпіади з хімії після вивчення такого курсу хімії. По ідеї, здавалося б, що тут складного? Нічогісінько, крім того, що задачі на олімпіаді передбачають знання ВСІХ (!!!) до єдиного розділів органічної хімії і типів задач (а розв’язування задач зараз в програмі взагалі нема).
Та навіть не про олімпіадника йдеться. В його сили я вірю, на його підготовку витрачаю годину на тиждень (а по факту, годин шість), щедро виділену на це адміністрацією. А якщо йдеться про середнього учня? В нього по півроку немає підручника, до нього ставляться дуже незначні вимоги, в нього немає відповідної навчально-матеріальної бази (реактивів, на прикладі хімії), Інтернету, сучасної літератури... А є вчитель, який, маючи три десятки таких середніх, може, і розбився б, але свого не досягнув. Бо, крім того, в усіх цих учнів є батьки, які дружно переконують дітей якщо не в тому, що, скажімо, хімія їм не потрібна, то в тому, що всі вчителі – малограмотні психи (а потім вони ж обурюються, що школа не зробить з їхніх чад геніїв!).
Маємо й інший факт: скільки ти дитину не вчи, скільки ти її не мордуй, але якщо її розуму вистачить максимум на слюсаря чи швачку – то її розуму вистачить максимум на слюсаря чи швачку.
Так, шкільна система розрахована на виховання середньої статистичності. Так, вона не в змозі дати ґрунтовні знання тридцятьом з тридцяти, вона дає рівно стільки, щоб вистачило з розумною фізіономією взяти участь в п’яній суперечці. Але. Якщо всі будуть лікарями, вчителями і чисто виголеними сисадмінами, тоді хто буде сантехніками, будівельниками, кравцями і хлібопекарями?
Вже зараз тисячі юних юристів з економістами працюють продавцями, «менеджерами з продажу» та кур’єрами (гонор же не дозволяє з вищою освітою навчитися шити чи ремонтувати сральники), перевчаються на філологів (так само нікому, по суті, не потрібних).
Зрозуміло, що якщо на клас знаходиться один суперрозумник, то на нього вчителі моляться. Його відправляють на всі олімпіади, і струшують пилинки з розумних звивин, бо ж якщо не він - то як вони звітуватимуться про свою роботу? Таких назбирається на «факультатив» або «гурток» (хочете вірте, хочете ні – але в тій школі діють понад 15 таких додаткових груп). Хто не займається з такими дітьми? Всі займаються, всі йдуть назустріч. Але ж , неадекват завжди шукає неадекватне: дітей в школі гноблять, їх не вчать, їх готують до бездумних робітничих професій, весь світ змовився, все погано.
Колись одна моя знайома казала: “Добре було за Союзу! Я бігала, мене постійно відсилали в спортивні табори, ми об’їздили всю країну, змагалися, в нас було цікаве дитинство...” Моя репліка про те, що вона таки тяжко працювала на успіх, жодної реакції не викликала. Потім я навчала її дочку. Абсолютно нейтральне, середньостатистичне створіння, вона (разом з її мамою) все таки чекала, коли ж школа за них вирішить – бігати їм, чи, може, зайнятись піаніно. Але ж часи, коли за нас хтось щось вирішує, давно вже тю-тю.
Я не проти хоум-скулінгу, т.зв. «домашнього навчання». Я вірю в божественне походження людей (якщо цим людям від цього легше). І ще я вірю в тотальну лінь і безвідповідальність. Чи люди вчитимуть дітей в ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ школі, яка урівнює, узагальнює і не призначена для підготовки лідерів (за винятком тих, хто цього дійсно хоче), чи вчитимуть дома - їм просто самим доведеться приймати рішення і відповідати за нього. Кожен має усвідомити, що школа – це всього-навсього інституція, покликана хоч чимось зайняти дітей, поки батьки роблять свої дорослі справи, а домашнє навчання не передбачає постійного висіння за компом.
І наостанок - дещо в якості післямови. Людям, які спитають в мене, для чого їм добрих півсотні шкільних предметів, які вивчаються за 11 років шкільного життя, і з яких залишиться заледве 10% знань, я відповім: почитайте мої матеріали про різноманітну побутову і харчову хімію, і усвідомте – якби ви вчили в школі хімію, ви б самі прекрасно впоралися з розбиранням етикеток і надписів.
Будьте чемні
Юля Смаль
Комментариев нет:
Отправить комментарий